Відвідування «Центру соціально-психологічної реабілітації дітей» у с. Хмільниця Чернігівського району.
Люби усіх довкола
Удома та у школі.
І ця любов із неба
Повернеться до тебе.
24.03.2016р. учні 7-х класів з вчителями відвідали «Центр соціально – психологічної реабілітації дітей» у с. Хмільниця Чернігівського району. З собою везли подарунки: одежу, канцелярські прилади, книжки, продукти харчування. Вихованці щиро дякували за подарунки та солодощі. Учні отримали велику кількість позитивних емоцій від спілкування, а деякі написали про свої враження і почуття…
Море вражень, океан позитивних емоцій. Це круто, коли ти приходиш до діточок, ділишся з ними своїми знаннями. Особливо приємно, коли у маленьких Перлиночок спалахують оченята, які випромінюють радість, вдячність та любов. Особисто я отримала досить великий заряд енергії та духовної насолоди.
Діти там чудові, такі маленькі, привітні, які ще вірять в здійснення мрій, вірять у казку. Дивишся в ті радісні оченята, які палають захватом, купою питань та бажань, і розумієш, що життя прекрасне!!! Хочеться посміхатись кожному зустрічному і віддавати своє тепло всім, хто цього потребує!
До відвідування притулку я гадала, що діти будуть злі (мабуть від того, що в них нема батьків), але коли я приїхала туди, то одразу побачила, які вони веселі, привітні та добрі.
Кароліна Тубан, 7-В клас
Нещодавно ми з однокласниками відвідали дитячий притулок. Вражень дуже багато. Чесно кажучи, я ніколи не була в таких закладах і не мала навіть уявлення про те, як живуть там діти. Але іноді доля нам дає можливість подивитись на себе з іншого боку.
Звісно, я боялась, як мене сприймуть діти. З дитинства мені розповідали батьки, що це звичайні діти, які залишилися без уваги батьків. Наша школа займається доброчинністю вже багато років, але я вперше беру участь у такому заході. Ми зібрали всі необхідні речі та вирушили в дорогу. Я люблю поїздки з однокласниками – це завжди весело…
І ось ми стоїмо на порозі будинку. Перші враження: «Який великий, гарний дім, але чому тут так тихо?..» Ми заходимо всередину. На стінах дуже багато дипломів. Це дало мені зрозуміти, що це схоже на школу. І ось першою заходить до кімнати Світлана Миколаївна. Я дивлюсь їй в очі, а вона посміхається мені у відповідь. Але я ще досі відчуваю страх. Потім я перевожу погляд до Олени Миколаївни. Її усмішка дає зрозуміти, що все гаразд. Ми стоїмо перед дітьми. Вони починають називати нам свої імена. Я з дитинства любила знаходити нових друзів. Мені не важливо, звідки вони чи хто їхні батьки. Мені достатньо побачити їхню посмішку. Першою мені на очі попала маленька дівчина. Її звуть Світлана. Це добра та гарна дитина. Потім я познайомилася з усіма дітьми. Вони дуже веселі та щирі. Я не могла зрозуміти, чому вони тут опинились. Це звичайні, здорові діти. Моя вчителька розповіла: «Це звичайні діти, у деяких навіть є батьки, але справа в тому, вони з різних причин не займаються вихованням своїх дітей.» Я була вражена, адже мої батьки завжди займаються моїм вихованням. Ми разом вчимо уроки. Я люблю проводити з ними час. Коли ми приїхали додому, я все обміркувала. Мої батьки – це моя надія. Так, інколи вони нас дуже контролюють. Приділяють занадто уваги, але роблять це заради нас. Вони так проявляють свою любов.
Якщо в тебе є родина, то цінуй її. Тобі ніхто її не замінить. І пам’ятай: в світі є діти, яким не пощастило з батьками. Їх не потрібно цуратися, їм потрібно допомагати. Я зовсім не шкодую, що відвідала цю велику дружню родину. Я кожного вечора дзвоню їм, питаю, як справи, а їм просто потрібна наша підтримка.
Силенок Альона 7–В
